Карпатське повітря для журналістів

У чому проблема?

Під час війни ми щодня переживаємо за власне життя та життя своїх близьких, читаємо тривожні новини, хвилюємося за своє майбутнє. Як наслідок — маємо постійний стрес, напругу, перевантаження психіки та нервової системи.

Для подолання емоційного виснаження, яке також часто називають емоційним вигоранням, психологи часто радять перемикати фокус своєї уваги з воєнних подій на приземлені, побутові речі, перестати постійно скролити новинні стрічки, зануритися з головою в сімʼю чи роботу. Проте для медійників, журналістів, редакторів, фото- та відеокореспондентів, які кожного дня опрацьовують величезну кількість важкого контенту, більшість з цих порад не працюють. У них немає можливості абстрагуватися чи “просто відписатися від новин”. Бо це і є їхня робота, життя та свідомий вибір.

“За даними дослідження Львівського медіафоруму 36% українських медійників потребують психологічної підтримки. Редакційні команди українських медіа від 24 лютого 2022 року працюють у надскладних умовах. Вони стикаються з загрозою особистої безпеки, фінансовою нестабільністю, хронічними овертаймами та психологічним тиском. Все це у комплексі призводить до професійного вигорання. Але медійники ігнорують виснаження, бо відчувають відповідальність перед своєю аудиторією”, — констатує комунікаційниця Львівського медіафоруму Дара Шалова.

Яке рішення?

Львівський медіафорум започаткував Програму психологічної підтримки для українських медійників. Її частиною стали ретрити в Карпатах — відповідь на виклики воєнного часу. Тижневе перебування в оточенні гір та цілющої природи стало для учасників відновлювальних ретритів можливістю ослабити щоденну напругу. Змінити обстановку і хоч на короткий проміжок часу пригальмувати й “видихнути”. Перезавантажитися та повернутися до роботи з новими силами та енергією.

Як це працює?

Ретрит (від англ. retreat) — період особистого чи групового усамітнення для духовної чи психологічної роботи над собою. Духовні виїзні семінари є в багатьох релігійних традиціях, але у сучасному суспільстві принципи ретриту почали використовувати і в професіональних сферах — в бізнесі, політиці, спорті. Занурення на певний час в умови без подразників, які стали причиною втоми та напруги, допомагає долати накопичений стрес, знаходити відповіді на невирішені питання, підвищувати ефективність та результативність. Під час війни питання психологічного відновлення шляхом своєрідного “перемикання” набуло ще більшої актуальності.

“У такій сфері діяльності, де фахівці контактують з важкими новинами та з травматичними та болісними історіями людей щодня, є високий ризик вигорання, виснаження від спілкування, слухання, вікарної травми (або її ще називають «втома від співчуття») втоми від постійних змін новин, надмірної тривоги та фонового стресу, окрім того, що люди щодня стикаються зі своїми викликами. Важливо памʼятати, що турбуватися про себе — це обовʼязок кожного з нас. Ми так часто виділяємо окремий час на важливі справи, які ми мусимо виконати, але важливо також вписувати у свій щоденник ресурсні активності, паузи, відпочинок, спілкування з близькими, які можуть давати нам сили та покращувати настрій”, — говорить клінічна психологиня, консультантка в методі когнітивно-поведінкової терапії, схема-терапії та EMDR Олена Солонина, яка з початку повномасштабного вторгнення надає психологічну допомогу медійникам.

Ідея ретритних резиденцій Львівського медіафоруму полягає саме в тому, щоби покращувати психоемоційний стан журналістів, сприяти відновленню внутрішнього ресурсу та рівноваги.

“Місцем втілення нашого ретрит-проєкту стали Карпати, які, як ми вважаємо, здатні перемикати учасників з режиму виживання у режим відпочинку хоча б на деякий час, — говорить менеджерка проєкту Софія Шовгенюк. — Але ми побачили, що крім знайомства з культурою і природою Гуцульщини, важливою складовою відновлення є можливість обмінятись досвідом, поспілкуватись з колегами. В умовах війни саме такої неформальної взаємодії та підтримки багатьом не вистачає“.

Ініціатива Львівського медіафоруму щодо психологічного перезавантаження на природі, знайшла неабиякий відгук в українських медійників — з 2022 року організатори отримали понад 1000 заявок від журналістів зі всієї України. Умовами участі у ретриті були потреба в перезавантаженні й отриманні психологічної допомоги, наявність двох років досвіду роботи в медіа до повномасштабного вторгнення, а також робота на передовій чи інший подібний досвід.

Тривалість ретриту — вісім днів. Заїзди поєднували в собі культурну й освітню складову: відпочинок у комплексі “VODAclub”, що в Буковелі, похід у гори, рафтинг, прогулянка Косівським базаром, перегляд та обговорення кінострічок українських митців, а також відвідини декількох музеїв. В освітній частині відбулась сесія “Як отримати грант на свій медіапроєкт”, де медійники отримали відповіді на запитання про донорську підтримку. Щодня учасники також мали вільний час для відпочинку, спілкування або нагальних робочих задач.

Про результати проєкту говорять не лише цифри й факти, а й відгуки самих учасників резиденцій. “Рубрика” поспілкувалася з деякими з них і попросила поділитися своїм досвідом та враженнями від ретриту.

Наталя Некипіла в журналістиці з 2000 року, а в команді Радіо “Накипіло” — з квітня 2023. Наталя приєдналась до команди Радіо у найскладніший період свого життя — через місяць, як її чоловік загинув на війні з російськими окупантами. Вона згадує, що робота та щира підтримка колег допомогли їй впоратись із втратою, спрямували сили не на самознищення, а на адаптацію до нового проєкту. Зараз Радіо “Накипіло” працює зі студією та основним офісом у Харкові, а частина команди — віддалено. Наталя Некипіла теж працює дистанційно — з Вінниці, але має відрядження у Харків.

“Війна вплинула на мене, як на всіх притомних журналістів — активувала ресурси, про які я й не здогадувалась. Цілодобова робота без вихідних впродовж кількох місяців на початку вторгнення призвела до виснаження і вигорання вже через рік повномасштабної війни. Мені здавалось, що чим більше й ефективніше працюватиму, тим ближчою ставатиме наша перемога. Певно, так думала більшість. Але в кожної людини є ресурс і він вичерпний. То був перший злам — відчути, що я не вивожу такого навантаження і мені вкрай потрібен відпочинок. Відчути, що я не можу нічого змінити у цій надскладній ситуації та втратити мотивацію. Другий, ще більший злам — загибель чоловіка через війну. Він пішов служити ще на початку вторгнення, але завжди підтримував морально. Ясно, що після втрати не хотіла нічого і не бачила сенсу продовжувати боротьбу. Робота у харківському медіа мені дала відчуття, що я знову роблю те, що повинна і там, де корисна”, — ділиться Наталя Некипіла.

Взяти участь у ретриті, змінити декорації та оточення Наталі запропонував директор Радіо “Накипіло” Євген Стрєльцов, який бачив та відчував моральний стан колеги. Наталя погодилася — тим більш, що участь у ретриті передбачала можливість продовжувати працювати, але в комфортних умовах. З відривом від домашніх повсякденних турбот і нагадувань про обставини, у яких наразі опинилася журналістка.

“Ретрит для мене — то можливість подивитись на своє життя в теперішньому часі зі сторони. Ніби ти спиняєшся на біговій доріжці посеред марафону і дивишся, як всі інші навколо продовжують біг. Знесилені, виснажені, часом без кінцевої мети. Хтось біжить, хтось ледь йде, а хтось вже впав. І побачити це можна лише, спинившись, — говорить Наталя Некипіла. — Там посеред спокою і сталості гір розумієш, що життя не завжди про виживання. Навіть якщо ти втратила так багато. Життя — про відчуття себе у ньому”.

Наталя каже, що з роботою відбувається те ж саме. Ти маєш найперше зрозуміти, для чого ти у цьому процесі, яка твоя місія і мета. Але щоб замислитись — потрібна пауза. Пауза — це сьогодні розкіш. Для Наталі такою “паузою” став ретрит.

“Коли я приїхала на ретрит, у моїй голові було багато хаосу, а в тілі — загальної втоми від темпу життя. У горах я ніби сповільнилась, споглядала і багато дихала. Це допомогло навести лад у хаосі, а тілу — зняти напругу подієвості. До того ж ми з учасниками часто говорили про роботу і себе в ній. Ці розмови допомогли розширити розуміння процесів, які наразі відбуваються в українській журналістиці. Оскільки журналісти були переважно зі сходу та центру України, ретрит допоміг проаналізувати ситуацію в регіонах через колег, які працюють у місцевих медіа. Плюс утворились нові стосунки з людьми, які й досі тримають”, — розповідає журналістка.

Наталя каже, що після ретриту відчуває зміни у своєму стані, і хоч ці трансформації ще в процесі, але тепер вона може точно сказати, що знає, куди можна і потрібно “тікати”, коли підходиш до червоної лінії, за якою — межа.

“Я знаю, що гори, неспішні розмови і якісне оточення здатні розрадити, відволікти, допомогти сповільнитись, — впевнена журналістка. — Ретрит показав, що завжди знайдуться ті, кому не байдуже, що там у тебе. Це має для мене велику цінність. На ретриті я вперше щиро засміялася. Це мене вразило. Також добре пам’ятаю тишу і спокій на вершині якоїсь з гір Верховини. Чути було лише вітер і дзвоники у корів на шиях. Це прекрасне відчуття сталості, попри весь хаос світу”.

У “Запорізький центр розслідувань“, який з 2017 року висвітлює неправомірні рішення місцевої влади, Маргарита Огнева потрапила теж під час великої війни. Вона розповідає, що жити вже більш ніж півтора року у прифронтовому місті — це насправді дуже складно. Колись мирне та квітуче Запоріжжя зараз стало містом, у якому кожному із його жителів потрібне постійне відновлення власної цілісності.

“Тільки-тільки думаєш, що змогла зібратися, але стається черговий обстріл — і ти знову «розібралася». Про це можна розповідати довго, але суть одна: так жити неймовірно важко. Я поки що обходжуся без психологічної допомоги, але активно думаю у цей бік. Моральні сили… вони просто звідкись беруться раз за разом. Від думки, що тобі треба продовжувати працювати, щоб жити, що твоя робота важлива. І хто, якщо не ти?” — ділиться журналістка.

На ретрит Маргарита Огнева зважилася з двох причин: мала гостру потребу в психологічному відновленні та завжди мріяла побувати в Карпатах.

“Не думаю, що ретрит мав прямо вирішити мої проблеми або питання, принаймні я не ставила перед собою такої задачі. Але перезавантажитися він допоміг чудово, — говорить Маргарита Огнева. — Щоденні екскурсії та активності були дійсно крутими. Приємним було і те, що було необов’язково брати в них участь, якщо ти не маєш на це ресурсу або тобі треба попрацювати (специфіка роботи: навіть у ретриті іноді доводилося вирішувати робочі задачі). Без сумніву, такі заходи мають повторюватися! Це і нетворкінг із колегами з інших регіонів, і просто відкриття для себе нових людей. Плюс зміна обставин, прекрасні краєвиди та нестандартна кухня. Усе це — просто чудово! Звісно, що раджу іншим спробувати. І, якщо ви переживаєте, що вам немає кого взяти із собою, то це також не проблема: компанія обовʼязково знайдеться”.

Київське видання “Новинарня” з 2016 року висвітлює події на передовій, ситуацію у війську, проблеми чинних військовослужбовців, ветеранів та постраждалого від війни цивільного населення. Також журналісти медіа створюють багато ексклюзивів про події на фронті, про наших захисників, розповідають історії загиблих. Журналістка “Новинарні” Леся Шовкун пояснює:

“Словом, для нас війна з російським агресором триває з 2014 року. Тож коли 24 лютого 2022 росія вторглася «повномасштабно», наша робота лише стала в рази інтенсивнішою й виснажливішою. Це не стало для нас якимось особливим шоком чи такою несподіванкою, як для, мабуть, більшості українців. Навіть навпаки, в певному сенсі ми «зітхнули з полегшенням», що тепер не доведеться битися головою об стіну й доводити людям поза межами нашої патріотичної «бульки» та західним партнерам, що росія — це ворог, що вона завжди прагнула нас знищити, що російська культура й російська церква — це потужні складові російської пропаганди. Тобто ми знали, що робити і як працювати в цій ситуації, до кого звертатися по коментарі, кому допомагати тощо”.

За словами Лесі, головним викликом великої війни для команди “Новинарні” стали передусім фізичні можливості людського організму. Оскільки інформаційний потік з “профільної” тематики видання перетворився з тонкого потічка часів АТО/ООС на Ніагарський водоспад — відповідно, навантаження на кожного критично збільшилося.

“Особливо це стосується редакторського складу, до якого я належу. Бо ж саме через нас, редакторів, і проходить цей весь потік інформаційних повідомлень у стрічці, текстів на вичитку, відео на постановку, узгодження редакційних планів тощо, — пояснює Леся Шовкун. — Уже через пів року роботи в такому режимі ми просто фізично дуже стомилися. А через півтора — то й поготів. При цьому організувати собі бодай якийсь відпочинок самотужки — це в таких умовах майже нереальна задача. Як мінімум тому, що навіть на мінімальне його планування треба виділити додатковий час… якого немає від слова взагалі”.

Пропозицію долучитися до ретриту від ГО “Львівський медіафорум” Леся порівнює із джекпотом: “Коли тобі «на блюдечку» підносять відпочинок у Карпатах із триразовим харчуванням, готовою розважальною програмою і ще й з можливістю познайомитися з колегами з інших регіонів. Працювати, щоправда, все одно довелося, бо така вже специфіка інтернет-видання, що «робочий день» у ньому триває 24/7. Але в будь-якому разі, це не йде ні в яке порівняння з постійними робочими буднями «без відриву від виробництва»”.

Ретрит став чудовою можливістю не просто пригальмувати й “видихнути”, а заодно й вдихнути — гірського повітря. Леся Шовкун розповідає, що навіть просто можливість поплавати у басейні стала для неї неабияким розвантаженням. І додає: “А ще дуже цінними були можливості познайомитися й обмінятися контактами з колегами з інших регіонів та ближче познайомитися з Гуцульщиною, де я досі як належить і не бувала”.

Журналістка наголошує:

“До повномасштабного вторгнення «Новинарня» постійно вела повний мартиролог загиблих на війні. Ми намагалися розповісти про кожного й кожну. Бо дуже добре розуміємо, наскільки це важливо — знати й пам’ятати кожного захисника, що поліг за незалежну й вільну Українську державу.

Кожну історію ми переживали особисто, і хоч як багато їх було — все одно щоразу, публікуючи розповіді про загиблих героїв місяця, ми (редактори) насправді не могли стримати сліз. Зараз написати про всіх неможливо, і це ще один наш великий біль. Україна втрачає найкращих людей, і ці втрати дуже й дуже великі (незалежно від конкретних цифр). Я не можу сказати, що особисто я «вигоріла» чи «виснажилася до краю» саме психологічно. Так, усе це дуже важко — але таке враження, що моя психіка «розуміє», наскільки важливою ця робота є саме в історичному контексті, і працює відповідно. Я усвідомлюю, що робота в такому режимі триватиме ще дуже довго, і психологічно до цього готова. А от на фізичному рівні людський організм, на жаль, не настільки «свідомий», і таки дає збої. Тому ретритний відпочинок українським журналістам, які працюють в умовах війни, просто необхідний”.

“Слідство.Інфо” — це команда незалежних професійних журналістів. У мирний час видання викривало корупцію та зловживання українських посадовців усіх рівнів — знімали документальні фільми-розслідування, спецрепортажі, записували блоги, створювали текстові та долучалися до міжнародних розслідувань.

Під час російсько-української війни видання дещо змістило фокус роботи — тепер воно створює репортажі з обстріляних російськими військовими міст і селищ, ідентифікує російських військових та українських колаборантів.

Редакторка сайту в розслідувальній агенції “Слідство.Інфо” Наталя Кулакевич відзначає: емоційно дуже непросто працювати з матеріалами, пов’язаними з воєнними злочинами. Взяти участь у ретриті їй запропонували колеги, за що Наталя їм дуже вдячна.

“Під час ретриту найціннішим для мене було спілкування з природою. Чарівні гірські краєвиди подарували мені цілий тиждень такого цінного почуття спокою. Ми живемо в реальності постійної напруги й хвилювання, тому гори — це найкращі ліки проти найстрашніших снів і тривог, — розповідає Наталя. — Найбільше мене вразила музика. Зокрема, музей трембітаря. Слухала історії про такі різні й такі однаково наповнені українським духом інструменти. Здавалося, що я потрапила в якийсь красивий фільм”.

На думку журналістки, ретрити для медійників — це обов’язкова терапія, яку потрібно прописувати кожному та кожній щонайменше раз на рік.

“Ретрити потрібні, аби відпочивати від нескінченного потоку новин та історій, з яких складається полотно днів, а іноді й ночей, кожного журналіста. Любий Львівський медіафорум огортає своїх резидентів такою теплотою і турботою, що неможливо не зізнаватися йому у любові”, — каже Наталя Кулакевич.

Ще більше корисних рішень!

Сьогодні значна частина інформації, яка наповнює щоденний ефір, має негативний характер або є емоційно важкою. Оскільки емпатію ніхто не скасовував, всі, хто працює зі значними масивами інформації, проживають особисто чи не кожну історію і кожен ворожий злочин.

“Ми маємо розуміти, що професійне вигорання — це не просто слова для позначення втоми. Вигорання внесено до Міжнародної класифікації хвороб і визначено там як синдром, який виникає внаслідок хронічного стресу на робочому місці, який не вдалося вчасно подолати. Тобто якщо вчасно помітити та правильно розпізнати перші ознаки виснаження, то є можливість запобігти вигоранню”, — говорить Олена Боровик, психологиня та психоаналітикиня.

Фахівчиня акцентує: важливо знати, що саме найбільше виснажує психіку. Якщо ми говоримо про журналістів, блогерів та спеціалістів медіасфери, то першим таким виснажливим фактором буде саме обсяг інформації, яку доводиться обробляти. Наш мозок може зберігати високу продуктивність під час інтелектуальної роботи в середньому 4 години на добу. Надалі продуктивність поступово знижується, і, щоб зберігати якість роботи, потрібно все більше сил та енергії.

Олена Боровик радить:

• Розподіляти роботу так, щоб найскладніші задачі та пікові навантаження займали саме 4 години вашого робочого часу. Не важливо, чи це будуть 4 години поспіль, чи з перервами. Інший час можна розподілити між більш рутинними чи автоматичними завданнями.
• Також, якщо ви працюєте з великими обсягами різноманітної інформації у робочий час, варто обмежити споживання “швидкого” контенту у вільний від роботи час. Бездумне гортання соціальних мереж, стрічки новин, короткі швидкі відеоролики, одночасне спілкування в декількох месенджерах з багатьма людьми — все це може здаватися можливістю відволіктись та відпочити, але насправді це додаткове інформаційне навантаження для мозку.
• Краще надати перевагу читанню книги, прогулянкам, перегляду фільму чи живій приємній розмові.
• Важливо вчасно розпізнати перші прояви професійного виснаження, щоб взяти перерву, відпустку або звернутися до спеціаліста до того, як відбудеться повне емоційне вигорання. Крім того, нині багато медіаспеціалістів стикнулися з потребою висвітлювати воєнні злочини. Це фактор, який призводить до серйозного стресу та навіть може стати причиною психічної травми — травми свідка. Травма свідка характерна тим, що побачене чи прочитане сприймається так само, як якби людина сама була безпосереднім учасником цих подій. Тому ризик стосується не лише тих, хто перебуває у гарячих точках, але також і тих, хто працює з інформацією про ці події.

І тут, як зазначає психологиня Олена Боровик, важливо пам’ятати, що власна емоційна реакція, яка може виникнути у відповідь на роботу з інформацією про страждання і травму, може здатися, на перший погляд, неадекватною, але насправді є цілком нормальною.

Також існує таке поняття, як медіатравма — це своєрідний вид травматичного стресу, спричинений інформацією. Люди, які працюють у галузі мас-медіа, такі як журналісти, фотографи й відеоспеціалісти, також піддаються ризику розвитку медіатравми через постійний контакт із жорстокими та трагічними подіями.

Основні ознаки травми свідка та медіатравми включають виснаженість, стрес, безсоння, тривогу та пригнічений настрій, фонове відчуття страху чи трауру, а також нездатність відірватися від новин та образів, які викликають травматичні емоції.

Зазвичай перші симптоми виглядають доволі “побутовими” чи незначними, тому їх легко пропустити. Це, наприклад, може бути підвищене роздратування, більша цинічність та саркастичність, зниження мотивації до роботи, відчуття одноманітності днів, подій та задач, деяка емоційна “глухота” — відчуття притупленості власних емоцій.

На цьому етапі важливо:

• не ігнорувати симптоми та зменшити інформаційне навантаження будь-яким доступним способом;
• також, за можливості, слід поговорити про свої переживання з тими, хто має достатню емоційну стійкість, щоб слухати вас, та дасть вам можливість бути почутими. Це можуть бути психолог, священник, групи підтримки чи навіть дзвінок на гарячу лінію психологічної допомоги.

Джерело: rubryka.com